Мова. Література. Фольклор

АКТУАЛІЗАЦІЯ ЕТНОКОНЦЕПТУ «УКРАЇНА» В ПОВІСТІ М. ОТТОВА «І БЛАГОСЛОВЕН БУДЕ»

Н. О. Зубець — 2024-12-30

У статті йдеться про інтенсивний розвиток когнітивної лінгвістики, основною одиницею якої є концепт. На основі аналізу праць провідних українських лінгвоконцептологів сформульовано робоче визначення етноконцепту як семантичної категорії, яка є логічною структурою, що вербалізує індивідуальні й національні уявлення, асоціації, охоплює значення і смисли концептуальної картини світу окремих мовців і спільнот; указано на ознаки етноконцепту, як-от: всеохопність, логічність, змінність, динамічність структури та тісний зв’язок з іншими концептами; розглянуто один із базових конструктів – концепт «Україна» на прикладі художнього тексту, який дає змогу читачеві заглибитися в мовний топос твору, розглянути універсальні й унікальні закономірності вживання мовних одиниць. Джерелом фактичного матеріалу слугувала повість рівненського письменника М. Оттова «І благословен буде», присвячена воїнам УПА (Української повстанської армії) як представникам української лінгвокультури, які боролися за визволення України від німецько-фашистських і комуно-радянських окупантів на теренах Рівненської і Тернопільської областей упродовж 40-х і на початку 50-х років минулого століття. Встановлено, що цей просторовий художній макроконцепт представлено як феномен мовної картини світу воїнів-українців. Мовні репрезентанти концептуального змісту простежено на прикладі 250 фіксацій упорядкованих знань про конкретний об’єкт, виокремлених у творі шляхом встановлення значень лексем-маркерів і взаємодії понять «відданість», «віра», «зрада», «смерть», «біль», «любов», «слава», асоціативних зав’язків і уявлень про світ через образи. Концепт «Україна» представлений у повісті географічним, політичним, релігійним складниками. Ядерна концептоназва-етнонім «Україна» доповнена мікроконцептами «Батьківщина» і «мала батьківщина», «держава», «простір».

СЕМІОТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО АНГЛІЙСЬКОМОВНОГО МЕДІАДИСКУРСУ

В. С. Куліш — 2024-12-30

Статтю присвячено дослідженню лінгвосеміотичних особливостей англійськомовного медіадискурсу, що постає як складна багаторівнева знакова система, яка інтегрує лінгвальні й екстралінгвальні компоненти. Дослідження зосереджується на аналізі мультимедійності, гіпертекстуальності, інтерактивності та трансмедійності, які є ключовими характеристиками сучасного інформаційного простору. Особливу увагу приділено ролі медіанараторів у створенні соціально значущих образів, їхній здатності впливати на аудиторію через інтеграцію вербальних і невербальних елементів. Виокремлено значення креолізованих текстів, які, поєднуючи вербальні та графічні компоненти, формують єдине візуально-смислове й функціональне ціле, спрямоване на максимальний прагматичний ефект. Наукова новизна роботи полягає у застосуванні семіотичного підходу для аналізу медіатекстів на трьох рівнях: синтаксичному, семантичному та прагматичному. Використання типології знаків за Ч. Пірсом (ікони, індекси, символи) дає змогу виявити механізми формування значень у медіадискурсі. Особлива увага приділяється медіасеміотиці як методу розкриття прихованих смислів, соціокультурного контексту, а також вивченню взаємозв’язків між текстами, зображеннями й іншими медіаелементами. Аналізується вплив креолізованих текстів, що функціонують у цифрових середовищах (Instagram, Facebook, YouTube), зокрема їхня здатність підсилювати когнітивний та емоційний вплив на реципієнта, забезпечуючи ефективність комунікації. Результати дослідження підтверджують, що сучасний медіадискурс є багатофункціональною системою, яка сприяє не лише переданню інформації, але й створенню суспільних цінностей і нових форм комунікативної взаємодії. Особливу роль у цьому процесі відіграє інтеграція мовних і візуальних компонентів, які забезпечують синергетичний ефект. Подальші дослідження пропонується зосередити на вивченні специфічних семіотичних структур текстів різних медіаплатформ, дослідженні їх багатошаровості, прихованих конотацій, а також їх впливу на формування суспільної думки.

НАЙМЕНУВАННЯ ТУЛУБА ТА ЙОГО ЧАСТИН В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ (ХІ-ПЕРША ТРЕТИНА ХХ СТ.)

О. В. Меркулова — 2024-12-30

У статті здійснено опис семантики, етимології та словотвірної структури найменувань тулуба та його частин в історії української мови (до кінця першої третини ХХ століття). З’ясовано, що найменування цієї підгрупи належать до сомонімічної лексики й об’єднують найменування голови та її частин (лоб, ніс та його частини, рот, вухо та його частини), тулуба й шиї (тулуб, живіт, пупок, промежина, зад і задня частина, плечі, спина, пах, груди) та кінцівок. Вибір хронологічних меж для дослідження – від праслов’янського періоду до першої третини ХХ століття – зумовлений насамперед тим, що до кінця згаданого періоду лексикографічна палітра української лінгвістики мала передусім національномовне опертя. Обстежений матеріал від праслов’янської мови до кінця 30-х років ХХ століття дає підстави говорити про те, що основні підгрупи найменувань тулуба та його частин почали формуватися саме в дописемний період (*tělo, *рlъtь; *pojasъ; *červo, *puzo; *pǫpъ; *dupa, *gǫzъ/*gǫza ‘задня частина тіла нижче спини’, *zadъ; *grǫda, *lono, *pьrsь /*pьrsi ‘груди’; *xvostъ’ та ін.). Частина праслов’янських сомонімів окремих груп не формувала (*bokъ, *čerslo ‘поперек, пояс, стегна’, *gybadlo ‘рухомий орган’). У подальшому ці групи, зберігаючи давні назви (тіло, плоть, бік, пояс, чересла, хвіст, перси, груди тощо), поповнювалися новими лексемами (тулуб, поперек, поперечник, крижі, крижно, здух(о)вина ‘підребер’я’, пах, живіт, куприк, підхвістя, груднына, надчерев’я, причерев’я, середчерев’я, підчерев’я, зарамення, межирам’я, надрам’я, передпліччя, міжребрина, підреберря / підребрів’я). Інколи в проаналізованих джерелах трапляються запозичення з інших – слов’янських (польські лексеми барк ‘частина руки від плеча до ліктя’ та межикрочча ‘промежина’) та неслов’янських (імовірно, угорське ґелево ‘товстий живіт’) мов.

ПОЛІАСПЕКТНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ФРАЗЕОЛОГІЇ АВСТРАЛІЙСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВАРІАНТА АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ

Ю. Г. Полєжаєв — 2024-12-30

Статтю присвячено принципам аналізу й опису фразеології національної мови в комунікативно-прагматичному аспекті. На прикладі фразеології австралійського національного варіанту англійської мови продемонстровано структурно-семантичні особливості та комунікативну ефективність фразеологічних одиниць. Переконливо доведено, що розкриття функційного потенціалу фразеологізмів неможливо без комплексного дослідження з урахуванням системного, лінгвокультурологічного, когнітивного, комунікативного та прагматичного аспектів. У статті обґрунтовано принципи, визначено методи й запропоновано алгоритм аналізу фразеологізмів. Запропонований підхід до вивчення фразеологізмів солідаризується з традиційним поглядом на фразеологічні одиниці як усталені багатокомпонентні сполучення, відтворювані в мовленні в готовому вигляді. Отримані дані вкотре підтверджують, що фразеологізми – це мовні й культурні знаки, у формі та змісті яких прозоро втілено концепти культури, особливості світобачення і світовідчуття мовців. Фразеологічні одиниці побутують у різних сферах спілкування, а їх культурна забарвленість яскраво виявляється в інституційному та буттєвому дискурсах. У комплексі з іншими знаками фразеологізми залучаються до процесів моделювання концептуальної картини світу та комунікативної поведінки мовців. Полідискурсивна природа фразеології та її комунікативно-прагматична ефективність випливають із культурної значущості фразеології: у значеннях фразеологізмів імпліковано культурні сенси, які надають забарвленості різним типам дискурсів. Залежно від комунікативно-прагматичних настанов учасників спілкування фразеологічні одиниці беруть участь у формуванні висловлювання задля реалізації низки комунікативних завдань. Загальнотеоретичне значення дослідження полягає в тому, що розкриття знакового втілення культури мовців актуальне не лише для фразеології, а й для дослідження інших одиниць мови, а також інших семіотичних систем. Дисциплінарне значення дослідження вбачаємо в тому, що воно розкриває важливість фразеологізмів як форми актуалізації культурно-мовної та комунікативної компетенції учасників спілкування.

ЕВФОНІЧНА СВОЄРІДНІСТЬ ТЕКСТІВ АНГЛІЙСЬКИХ І НІМЕЦЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ГІМНІВ

А. М. Приходько — 2024-12-30

Статтю присвячено дослідженню евфонічних засобів мовленнєвої експресії текстів англійських і німецьких національних гімнів. Емпіричну основу роботи становлять понад 20 таких текстів. Метою статті є з’ясування преферентних фоностилістичних прийомів і фігур, що під тиском жанру стають ключовими для створення милозвучності та звукової виразності гімнів. Мовленнєве використання не накладає жодних заборон чи обмежень на їх використання, а діапазон їх вживання залежить від індивідуальних уподобань, майстерності та мовної компетенції авторів. З’ясовано, що, використовуючись у текстах англо- і німецькомовних гімнів для посилення милозвучності, красномовства і поетичної виразності, евфонічні та фоностилістичні засоби спираються переважно на алітерацію та асонанс, що засновані на аудіально сприйманому домінуванні певного звука в певному тексті задля створення звукової гармонії. Доведено, що алітерація трапляється в досліджуваних текстах у двох виявах – гомогенному й гетерогенному з абсолютним превалюванням останнього. Обидва види алітерації мають свою текстову специфіку, що полягає у комбінованому використанні у вірші щонайменше двох однопланових чи подібних звуків, серед яких один є домінантним, а другий – супутнім. Разом вони здатні створювати найрізноманітніші візерунки звукових комбінацій у комітативний та естафетний способи. Асонансне акцентування голосних в аналізованих текстах однаковою мірою поширено як у моно-, так і полівокальних його різновидах, хоча віддає перевагу останньому. Асонанс розриває монотонію, урізноманітнює вокальний візерунок тексту, акцентує його смислові фрагменти й гармонізує художньо-поетичну картину всього віршованого тексту. Не маючи самостійного смислового навантаження, алітерація і асонанс здійснюють своєрідний евфонічний супровід віршу та роблять його художньо-емоційний влив неперевершеним. Іще більшої значущості евфонічні засоби набувають у конвергентному поєднанні з іншими стилістичними прийомами та фігурами.

СПЕЦИФІКА КОНЦЕПТУ CRIME В АНГЛІЙСЬКОМОМОВНІЙ КАРТИНІ СВІТУ

Г. І. Приходько — 2024-12-30

Мовна картина світу відображує реальність крізь призму національно-культурних особливостей, властивих певному колективу. Пізнання світу та формування уявлень про нього обумовлюють виникнення універсальних понять, які передають об’єктивну дійсність і закріплюються у груповій та індивідуальній свідомості у вигляді концептів. Концепт CRIME є однією з базових категорій людської свідомості. У сучасному англійськомовному дискурсі концепт CRIME характеризується високою репрезентативністю. Це вказує на значне місце, яке посідає цей концепт у картині світу сучасного британського й американського суспільства. За лексичною репрезентацією концепт CRIME є концептом-фреймом, з одного боку, та концептом-сценарієм – з іншого. Концепт-фрейм являє собою сукупність асоціацій, що зберігаються в пам’яті, зводить окремі деталі у єдине ціле. Факт, що концепт CRIME є також концептом-сценарієм, підтверджує динамічний характер злочину. Концепт-сценарій є стереотипними епізодами з ознакою руху, розвитку. Фактично це фрейми, які розгортаються в часі та просторі як послідовність окремих епізодів, етапів та елементів. Ключову позицію в рамках концепту CRIME займають елементи семантики, які представлені типами злочинів, оскільки вони найбільш репрезентативно й однозначно відповідають поняттю crime. Типологія злочинів різноманітна та має найбільшу кількість варіацій. Концепт CRIME, як, утім, і всі інші концепти, структурується метафорично і, в такий спосіб, знаходить образне вираження в мові. Метафора тісно пов’язана з пізнавальною діяльністю людини, тому навіть таке серйозне поняття, як злочин, теж може бути описано за допомогою метафоричних засобів вираження. Метафора має індивідуалізований характер. Вона створюється кожним носієм відповідно до його досвіду й образних можливостей. Отже, метафора «забарвлює» мову, робить її більш жвавою та зрозумілою. Тлумачення метафор несе на собі відбиток і їх творця, і їх інтерпретатора.

ХІАЗМ У ПОЕТИЧНОМУ МОВЛЕННІ ВАСИЛЯ СТУСА

Ю. Є. Ричагівська — 2024-12-30

Пропонована публікація присвячена одному з актуальних питань сучасного мовознавства – аналізу індивідуального стилю знакового в українському літературному просторі письменника Василя Стуса. Зауважено, що його твори досліджували в різних аспектах, проте доробок автора досі залишається важливим об’єктом мовознавчих студій, зокрема, в галузі стилістичного синтаксису. Дослідниці поставили собі за мету виявити специфіку синтаксично-стилістичної фігури хіазму в поетичному мовленні Василя Стуса та встановити її роль у творенні авторського стилю. У публікації хіазм трактований як складний прийом, що виникає на базі простіших синтаксичних засобів – повтору, паралелізму, порядку слів. Авторки наголосили на тому, що в розумінні фігури науковцями є певні розбіжності; запропонували огляд доступних класифікацій хіазматичних конструкцій; акцентували на структурно-композиційних можливостях хіазму; визначили його як обернено паралельне розміщення хоча б двох спільних позицій у суміжних фрагментах тексту. У поезії Василя Стуса виокремлені структурні типи хіазматичних одиниць, описані параметри цієї фігури з урахуванням вимог віршової строфи. Узагальненим результатом дослідження став висновок про переважання хіазму з мінімальною кількістю позицій у компонентах, проте відзначена й частотність фігур із багаточленними компонентами. Зі свого боку, багаточленність розглянута як чинник, що розширює можливості словопорядку. Проаналізовані також непоодинокі конструкції з двох суміжних фігур хіазму, які витворюють нові хіазматичні структури. Підсумовано, що активне функціювання хіазматичних одиниць у Стусових творах сигналізує про особливий статус цієї фігури в авторській строфі та засвідчує увагу поета до стилістичних ресурсів мови загалом. Констатовано, що у віршовій творчості Василя Стуса помітна тенденція до використання хіазму в одному мікроконтексті з іншими фігурами й синтаксичними прийомами. Напрями подальших досліджень можуть бути пов’язані з вивченням характеру семантичних трансформацій у структурах із семантико-граматичним хіазмом.

ПРАГМАТИКА АНГЛІЙСЬКОМОВНОГО ДИТЯЧОГО НАУКОВО-ПОПУЛЯРНОГО ДИСКУРСУ

М. В. Черник — 2024-12-30

Статтю присвячено дослідженню прагматичних аспектів англійськомовного дитячого науково-популярного дискурсу, що являє собою синергію прагматичних характеристик літературного й науково-популярного дискурсів у контексті специфіки дитячого сприйняття та формування читацьких компетенцій. Визначено основні підходи до вивчення лінгвістичної прагматики як поліаспектного явища, представленого широким колом проблем, пов’язаних з усіма модусами існування мови. Виокремлено комунікативний, когнітивний і дискурсивний етапи розвитку лінгвістичної прагматики. Розглянуто мовленнєвий акт як одиницю прагматичного аналізу; наголошено на важливості фокусування як на комунікативній інтенції мовця, так і на інтенції слухача, на психологічному стані й соціальній та етнокультурній належності. Основну увагу зосереджено на аналізі реалізації прагматичних аспектів англійськомовного дитячого науково-популярного дискурсу на рівнях мікропрагматики, макропрагматики та мегапрагматики. Мікропрагматика розглянута з позиції зосередження на мовних одиницях, зокрема на суб’єктивному чиннику семантико-прагматичної структури лексичних і граматичних одиниць, а також на суб’єктивних аспектах реалізації референції, дейксису, анафори в англійськомовних дитячих науково-популярних виданнях. Макропрагматика проаналізована як суб’єктивний чинник, що стосується мовленнєвих актів, мовленнєвих жанрів, дискурсів, імплікацій та імплікатур, пресупозицій та модальності в досліджуваному дискурсі. Мегапрагматика в роботі висвітлена через категорії міжособистісної інтеракції з урахуванням прагматичних аспектів інтенціональності, стратегій і тактик спілкування; прагматичних аспектів комунікативної компетенції учасників спілкування; категорій із виразним виявом суб’єктивності: поглядом, емпатією та її фокусом; прагматичних аспектів принципів і максим спілкування, прагматичних виявів риторичних чинників комунікації, а також таких засобів мовного коду, як регістр, атмосфера і тональність спілкування.

КАТЕГОРІЯ ОСОБИ ГІБРИДНИХ ФОРМ ДІЄСЛОВА У СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВАХ

Н. О. Щербій — 2024-12-30

У статті описано дієслівну словозмінну категорію особи, що позначає відношення дії або стану з погляду мовця. У дослідження піддається сумніву традиційний погляд у мовознавстві на те, що гібридні форми дієслова не виражають категорії особи. До гібридних форм дієслова зараховуємо віддієслівні іменники, дієприкметники, дієприслівники, інфінітиви та форми на -но, -то. Гібридні форми дієслова виражають синтаксичну категорію особи, яка, спираючись на морфологічну, виражається за допомогою різноманітних синтаксично-інтонаційних засобів і де семантичний суб’єкт може бути наявний у їх власне-семантичній структурі, т. зв. імпліцитний суб’єкт. Віддієслівним іменникам характерна синтаксична категорія особи, що виражається за допомогою присвійних і зворотного займенників, що вказують на виконавця дії. У польській мові віддієслівні іменники зберігають зворотний формант, коли йдеться саме про зворотну чи взаємну дію, в українській мові така тенденція втрачається. У польській мові конструкції з формами на -no, -to семантично особові, оскільки виконавцем дії в них може бути тільки людина чи група осіб, на відміну від української мови, де виконавцем дії можуть бути природні чи стихійні явища, живі створіння, артефакти чи інші неособи. У чеській та російській мовах форми на -но, -то перебувають у межах дієприкметникової парадигми і можуть вживатися на позначення природних фізичних явищ, що не залежать від людської волі. У дієприкметниках аналітична синтаксична морфема-зв’язка за умови перебування дієприкметника в дієслівній позиції є виразником категорії особи, яку в присубстантивній позиції знівельовано. У конструкціях з дієприслівниками, які в польському мовознавстві називаються równoważnikami zdań, є чіткі правила щодо тотожності виконавців дії, які виражають дію, описану і особовим дієсловом, і дієприслівником, зокрема: підмет у головному реченні та підрядному, вираженому дієприслівником, має бути такий самий. Інфінітивні речення постають двокомпонентними, не безагенсними, оскільки в них виконавець дії, активний діяч завжди мається на увазі та є конкретним у реченнях із давальним агенcивним суб’єктом, т. зв. логічним підметом. Імпліцитність потенційного суб’єкта не свідчить про його відсутність: агенс або відновлюється з контексту, тобто так чи інакше є означеним, або мислиться як узагальнений, якщо немає морфологізованих вказівок на нього.

«ЩАСТИ ТОБІ, ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ ЙТИМЕШ НАЗАД»: ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ МОДУС ВИБОРУ В ПОЕЗІЯХ І. МИСЯКА

Г. В. Овсяницька — 2024-12-30

У центрі уваги розвідки – психобіографічні та символічні параметри мотиву вибору у віршах І. Мисяка «Щасти тобі, подорожній, коли ти йтимеш назад» і «Цей будинок дожив свого», оприявнені через авторські художні стратегії. Мета статті – розкрити психобіографічні та символічні параметри екзистенційності, проявлені у віршах І. Мисяка, проаналізувати специфіку авторських художніх стратегій висвітлення мотиву вибору, реалізованого через моделювання образу ліричного «Я». Через оптику психобіографічного методу, міфопоетичного аналізу, рецептивної естетики, герменевтики та міждисциплінарної перспективи було визначено способи проявлення екзистенційних мотивів у текстах, простежено особливості спрямованості авторського задуму про смислове наповнення творів. Засади філософії екзистенціалізму є ідейним кластером, що дає змогу виявити в образно-структурній матриці текстів І. Мисяка авторські інтенції, спрямовані на репрезентацію проблеми особистісного вибору. Відповідно до концепції М. Гайдеґґера, мова поезії є свідченням присутності особистості як здатності бути, тобто здатності до справжнього, автентичного існування. Топіка твору та його образно-символічна парадигма дають змогу відстежити в аналізованих поезіях проявлення характеру ліричного героя в пограничних ситуаціях як особистості, здатної ризикувати й пориватися до трансцендентного. За результатами дослідження визначено, як через художню оптику пограниччя репрезентуються етична й онтологічна особливості модусу вибору, проявлені на рівні символіки та смислового складника творів. Ці особливості реалізуються через різні способи буття ліричного героя як здатність обирати: через трансцендентність, що пов’язано з рухом, і через іманентність, що пов’язано з примиренням. Екзистенційний модус буття як присутності, представлений у творчості автора як здатність робити вибір, пов’язується з думкою про те, що інтенція вибору є трансцендентною в тому плані, що спонукає особистість виходити за межі себе і приймати вибраний шлях. Перспективи подальших досліджень вбачаються в аналітичному висвітленні структурного, образно-символічного та смислового наповнення інших поетичних творів автора.

ДЕКОЛОНІАЛЬНІСТЬ, УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І ПЕРЕКЛАД

І. М. Одрехівська — 2024-12-30

Ця стаття – одна з перших спроб в Україні запропонувати теоретико-методологічне осмислення ролі перекладу в деколоніальних літературних практиках, розгорнути зміст поняття «деколоніальний переклад» і розвинути цілісну концепцію деколоніальної аналітики перекладу української літератури в іншомовному просторі через інструментарій едитології перекладу. Запропонований едитологічний аналіз англійськомовних видань антиколоніального роману «Тигролови» Івана Багряного слугує в цій студії прикладом релевантності та потенціалу розробленої концепції. Деколоніальний переклад позиціонуємо як критичний підхід до перекладу, який спрямований на (1) подолання «епістемічного насильства» в літературі, що вкорінене в колоніальних ієрархіях, (2) деконструювання колоніальних репрезентацій, (3) творення повноцінного міжкультурного діалогу й (4) ініціювання інтерпретаційних практик, які актуалізують ревізію панівного колективного знання. Відповідно, запропоновано проводити деколоніальну аналітику перекладного видання за такими умовними чотирма кроками едитологічного аналізу: (1) археологія знання; (2) паратекстуальна рамка; (3) уважне критичне читання тексту перекладу (close critical reading); (4 репрезентація, що націлена на (де)колоніальну конфігурацію матеріалу в новітній системі інтерпретаційних і дискурсивних координат. Саме едитологічний аналіз перекладних видань дає змогу або предметно ідентифікувати нашаровані рівні «колоніального знання» в позиціонуванні тексту й супровідного матеріалу або, навпаки, увиразнити їх деколоніальний характер. Наведений порівняльний аналіз двох англійськомовних видань «Тигроловів» Івана Багряного в перекладі Юрія Луцького, що вийшли в Торонто та Нью-Йорку, свідчить про різні стратегії соціополітичного позиціонування антиколоніального твору в канадському й американському культурних контекстах.

ОБРАЗИ ТУРКІВ В УКРАЇНСЬКОМУ ФОЛЬКЛОРІ: БИТВИ З КОЗАКАМИ

Л. Г. Мушкетик — 2024-12-30

Події часів турецько-татарського лихоліття XV–XVII ст. не лише увійшли до історичних джерел, а й отримали художнє висвітлення в різноманітних писемних та усних творах. Водночас варто зауважити, що народні твори дають власне, опосередковане відображення тих далеких подій, їх перебігу, ставлення до героїв і ворогів, якими на той час серед інших були азійські завойовники, зокрема турки – представники однієї з найбільших, наймогутніших імперій того часу, мусульманської Високої Порти. Мета дослідження – проаналізувати особливості висвітлення образів турків-османів в українському фольклорі, зосібна в контексті козацько-турецького протистояння, битв і сутичок із запорожцями у XV– XVII cт. В українській уснопоетичній творчості лексеми «турок», «татарин» загалом вживали у значенні «завойовник, загарбник, поневолювач», ставлення до яких було негативним, ворожим, що відбиває реалії того часу. Турки, так само як і татари, виступають як збірний, узагальнений образ ворога, як хижа, зловісна сила степу, Дикого поля – ця назва позиціонується як межова територія між цивілізацією і дикістю, де ходять орди, зла сила, що суне з азійських теренів. Попри чисельні згадки у фольклорі про турків як ворогів і нападників, їх описи зберегли небагато конкретики чи деталей, вочевидь за давністю подій і неблизьким сусідством. Мало трапляється і власних назв, серед дійових осіб переважно – безіменний турок, а ще паша чи султан, турецький цар. Їм протиставлено героїв-козаків – як безіменних, так і втілених в образи Байди, Морозенка, Сірка та ін. Образи турків і козаків, опис їхніх сутичок і битв найбільшим числом увійшли до історичного фольклору – дум та історичних пісень, легенд та переказів, а ще до ліричної поезії, балад тощо. У цих творах є чимало відомостей про тогочасні реалії, факти, назви подій чи битв, воєн, у яких, однак, годі шукати точних дат чи описів через особливості фольклорного бачення і трансмісії. Натомість тут відтворено загальну атмосферу епохи, певні історичні традиції, ставлення до героїв і ворогів, коли на тлі загарбників вивищуються образи захисників землі та віри, козаків-визволителів. Висновки. Здійснене дослідження дає змогу глибше зрозуміти минуле українського народу, перипетії його історичної долі, стосунків із сусідами, ворогами чи союзниками, що прокладає стежку до бачення сучасності і, можливо, прогнозування майбутнього.